Чому ми несправедливо судимо себе за минуле
У кожного бувають періоди, коли озираєшся назад після прожитих подій і починаєш дорікати собі, що не вчинила «правильніше». Майже всі знають ці думки, коли в голові крутиться: «треба було отак, це ж очевидно». І з висоти сьогоднішнього досвіду справді здається, що найкращий варіант лежав на поверхні, але залишився непоміченим, а натомість була утнута якась дурня.
Але насправді все інакше.
«Найкращий варіант» з’являється лише після того, як ми прожили ситуацію і отримали досвід. Знання приходять постфактум. Навіть є така приказка «Після всього й дурень мудрий».
Правда в тому, що в кожен конкретний момент ми діємо не з позиції всезнання, не з висоти теперішньої мудрості, не з того досвіду, який приходить після того, як усе вже стало на свої місця. Ми діємо з того, що нам доступно. З того набору сил, страхів, переконань, ран, надій, втоми, любові і самозахисту, який ми мали саме тоді, у тій точці часу, в тому внутрішньому кліматі, у тому життєвому контексті.
Не в наших силах обирати ідеальне. У наших силах обрати можливе.
Іноді це можливе виглядає жалюгідно, іноді надто скромно, іноді боляче. Але воно завжди є максимумом, на який ми були здатні в тій ситуації.
Людина часто судить себе з позиції теперішнього «я», яке вже знає більше, бачить ширше, відчуває інакше. Але тодішня версія не мала цих знань, не мала цих сил, не мала цього досвіду. Вимагати від неї того, чого вона не могла дати, це все одно що дорікати дитині за те, що вона не вміла бігти, коли тільки вчилася стояти.
Тому замість «я мала зробити краще» я намагаюся казати собі інакше, м’якше і правдивіше: «Я зробила так, як могла. І тепер, коли я інша, я можу інакше».