ДАР — допомога, адаптація, розвиток
← Усі статті

Чому турбота про себе досі здається егоїзмом

· Жабрі Оксана

Чому турбота про себе досі здається егоїзмом

Кожного разу мені трохи боляче бачити, як людина не може або не дозволяє собі жаліти себе. Навіть коли ця жалість десь усередині вже народжується, більшість намагаються якнайшвидше її відштовхнути. Бо «жалість принижує». Бо сильні не мають бути слабкими. Бо якщо дозволиш собі слабкість, то ніби втратиш право називати себе сильною людиною.

У такі моменти я завжди згадую той радянський спадок, у якому виросла сама. Ті нескінченні лозунги: «раньше думай о родінє, а потом о сєбє», «я послєдняя буква в алфавітє». Батькове: «Не треба себе хвалити, нехай люди хвалять». Або його ж: «Бий своїх, щоб чужі боялись» у відповідь на будь-яку несправедливість. Мамине: «По одьожкє протягівай ножкі», «покірне телятко двох маток ссе».

Усе це було про одне: не висовуйся, не вимагай більшого, терпи, підлаштовуйся, не став себе надто високо у списку власних пріоритетів.

Сьогодні я бачу, наскільки цей підхід був протиприродним. Його суть полягала не в розвитку людини, а в тому, щоб людиною було легше керувати. І багато хто з нас виріс із цими переконаннями настільки глибоко всередині, що потім несвідомо передав частину з них своїм дітям. Може, ви й ні. А я точно.

Потім знадобилися роки, щоб дозволити собі стати головною людиною власного життя. Вчитися турбуватися про себе. Помічати свої потреби. Підтримувати себе. Жаліти себе тоді, коли боляче. І вже після цього знаходити ресурс для інших.

Коли я нарешті доросла до здорового егоїзму, всередині стало значно тихіше. Наче вимкнувся старий внутрішній ретранслятор, який багато років повторював, що турбуватися про себе соромно. І саме тоді я почала помічати, як багато людей бояться навіть думки про співчуття до себе. Наче це якийсь моральний злочин, а не базова людська потреба.

Зазвичай, коли людина вперше намагається поставити себе на перше місце, їй стає страшно. Бо нас майже ніхто цього не вчив. Нас вчили терпіти, стискатися, мовчати, пристосовуватися. А тут раптом потрібно сказати собі: «Я важлива». І ці слова нерідко звучать так незвично, наче сказані чужою мовою.

Але коли це поступово починає виходити, коли людина вперше відчуває, що може спертися на себе, бути до себе м'якою, не зраджувати себе заради чужого комфорту, тоді щось усередині змінюється. Наче нарешті повертається життя. І я щоразу бачу, як це повільно, але дуже впевнено змінює людей.

Мабуть, тому ця тема така близька мені. Бо я добре знаю, як це: вчитися жаліти себе з нуля. Вчитися ставити себе на перше місце без провини. Вчитися бути на своєму боці.

Це не про черствість і не про байдужість до інших. Це про те, щоб перестати бути зручним для всіх, окрім себе. І в якийсь момент стає зрозуміло: цей шлях набагато легший, коли поруч є хтось, хто вже проходив його раніше і не лякається твоїх почуттів. Бо іноді людині дуже потрібна інша людина, яка вже знає, як це робиться.